Я не знаю, де я.
Навколо немає нічого, окрім неба і розритої землі. Куди мені йти у нескінченності напрямків?

Я не знаю, як тут опинився.
Я вийшов із дому, щоб піти у дорогу? Чи я у дорозі, шукаючи дім?

Я не знаю, що буде зі мною.
Чи я йтиму, чи прийду кудись, чи впаду замертво. Я міцно стискаю в руці свій прапор.
Я не знаю нічого.
Окрім того, що коли я втомлюся йти, я зупинюсь і зведу свій прапор над горизонтом, над небом і землею. Я знатиму - тепер це мої небо і земля, це мій дім, бо я приніс його з собою.

І де б я не йшов, я нестиму його. В прапорі майорітиме нескінченність напрямків.

Я досі не знатиму, де я. Але я завжди залишатимусь вдома.


(Авторський коментар липень 2021 року)

«Я не знаю, де я, але це — мій дім» — номадичний фотопроєкт, що стартував у 2019 році й триває досі. В ньому я подорожую безіменними пустельними місцинами та встановлюю в них прапор із прозорим полотном. Цей прапор не несе зображення — ні кольорів, ні гербів, ні гасел. Він приймає на свою поверхню той пейзаж, те середовище, в яке потрапляє — все, що знаходиться поза ним, відображається на полотні.

Зазвичай несіння прапору — це акт проголошення власної ідентичності, виокремлення її, певне протиставлення світові. Одночасно, встановлення прапору — це завоювання, колонізація, маркування простору, заявка на володіння ним.

У моєму проєкті прапор із прозорим полотном втрачає цей символізм, натомість набуваючи нового — про відкритість світові, готовність сприймати та приймати, не відокремлюючи себе, а розчиняючись. Це проєкт про «плаваючу», «флюїдну» ідентичність, яка не розділяє простір на «власний» чи «чужий», не відрізняє «дім» від «поза домом», та готова адаптуватися — не задля виживання, а задля порозуміння та продуктивного співіснування. Також цей проєкт досліджує саме поняття «дому», намагаючись позбавити його колоністських, привласнювальних конотацій; сприймаючи «дім» скоріше як почуття, як емоційний стан, без територіальної чи об'єктної приналежності.


(Авторський коментар липень 2022 року)

Ці 4 пейзажі зняті в Україні, на моїй Батьківщині — два з них у Харківській області, один — у Центральній Україні, біля міста Немирів, та один — в українському місті Маріуполь.

Станом на червень 2022 року Маріуполь окупований російськими військами. Понад 2 місяці він перебував в облозі. 98% міста зруйновано, понад 20 000 громадян було вбито, ще тисячі були депортовані до Росії. На цьому фото на горизонті видніється силует металургійного комбінату «Азовсталь», у підвалах якого в жахливих умовах перебували тисячі мирних жителів і сотні останніх захисників Маріуполя, ховаючись від російських ракет, які запускалися по них з неба, землі і моря. У травні після довгих переговорів їх було випущено, захисники з полку «Азов» були взяті в полон, а їхня доля досі невідома.

Засніжений пейзаж — це поле неподалік від Харкова, мого рідного міста. Воно розташоване на схід від його кордону, і з 24.02.2022 це поле стало полем бою, де було знищено десятки одиниць військової техніки та сотні російських солдатів, які намагалися захопити Харків і були знищені. Сьогодні це поле вкрите їхніми останками і, ймовірно, повністю заміноване.

Пейзаж із пшеницею — поле перед дачним будинком моїх бабусі та дідуся поблизу села Шестакове Харківської області, за 30 км на схід від Харкова. З 24.02.2022 ця територія була окупована російськими військами. Лише 6 травня село було звільнене, але й досі в районі точаться запеклі бої. Скоріше за все, вся ця територія зараз замінована.