24-того числа зранку все різко стало інакшим. Змінились наші пороги чутливості, тілесні реакції, ритуали, базові потреби і пріоритети. Коли бачиш війну у фільмах — вона сповнена діянням, епічною картинкою, сильними емоціями. Війна в реальності для більшості людей несподівано стала дорівнювати “чеканню”. Чеканню перед невідомим. Чеканню, коли можна вийти з укриття. Чеканню, коли закінчиться повітряна тривога. Чеканню, коли ти сидиш в евакуаційному поїзді в темряві, а він нікуди не їде, і хвилини розпливаються в тягучу тривожну вічність. Цим чеканням та невизначеністю просякнута рутина міського життя у воєнний час, яку я зображую у своїй роботі.

Робота складається з частин: екстер’єру, інтер’єру і тексту. Екстер’єр наповнений уявними гаслами на білбордах, які нагадують про питання, що нас хвилюють. Вулиці обросли блок-постами і укріпленнями. Пам’ятники українських діячів сховались за мішками з піском, щоб уберегтись від руйнування. Ці будинки і фрагменти місць — можливо, вигадані, а можливо, ні — сконструйовані мною з місць, які були для мене важливі. Повертаючись до них через малювання, я намагалась уявити, як вони змінились під час війни. Друга частина — інтер’єр — про побут під час війни. За перші тижні всі ми мали розібратись у тих питаннях, в яких ніколи не думали, що будемо розбиратись. Ми вивчили правила двох стін, за якими треба ховатись, якщо немає укриття поблизу, і почали облаштовувати спальні місця у тамбурі. Навчилися заклеювати вікна, зібрали тривожні валізки, щоб завжди бути напоготові, закупили аптечки. Всі ці ритуали насправді нічого не гарантують, лише заспокоюють. Діти у дворах грають в схованки, імітуючи звуки сирени повітряної тривоги. Щось змінилось? Чи буде ще колись так, як було раніше?