У цій серії я зумисне роблю зображення мутними, поміщаючи акварелі під матове скло. Цей жест є відповіддю на неможливість передати суб’єктивний досвід (наприклад, повсякденне життя під час війни). Порівняно з драматичними зображеннями смерті та руйнування монотонна буденність є непопулярною темою. ЗМІ прагнуть створити візуально-смислові кліше для обговорення територій, охоплених військовими конфліктами. І все ж у такі часи банальна нудна рутина стає найціннішим. Культура має не надто багато інструментів для змальовування безподійної буденщини. У літературі та кіно «тихе життя» починається після завершення історії, так би мовити, після кінця. Таким чином, повсякденність виходить за рамки оповіді. У своїй серії ”Після кінця” я використовую раму та скло, щоб обговорити свою особисту «тиху повсякденність», перетворюючи раму із замінного декоративного елемента на механізм формування сенсу.