Багато речей і людей в українській культурі залишилися лише як таблички з іменем на кладовищі: працю людей зруйновано, а самих їх вбито. Минає дуже багато часу, поки усвідомлюєш, що це втрати, а не відсутність. Час проходить, із тріщин між втраченим і вцілілим проростають нові явища, але кожен і кожна відчувають місця у собі, що зяють порожнечею. До війни ми думали, як багато всього важливого не описано, не вистачає рук, щоби це описати, а що не описано — тому загрожує забуття. І зараз нас, як і в 1930-х, 1940-х, хочуть знищити. Почали відтворюватись і проростати культурні інституції, нова школа, нові дитячі садки — тепер все це під загрозою, дещо вже зруйновано. Як це осягнути?
Закриті, зруйновані університети, лікарні, садки, школи, музеї, магазини, підприємства, заводи, мільйони людей, що полишили дім, сотні тисяч депортованих, тисячі вбитих. Я не хочу, щоби все знищили знову. Я не хочу, щоби те, що встигли знищити, було забуте. Я хочу, щоби країна- сад продовжила проростати. Її не вперше прийшли руйнувати. Я не хочу нічого забувати. Я тепер кладовище, що рухається. Це мій спосіб зберегти те, що зруйновано навколо мене і в мені. Кладовище — місце спогадів. Там проростає нове життя, і спільний сад на кладовищі структурується різними спогадами. Тож у своєму кладовищенському садку я роблю утопічний акт воскресіння, акт незгоди із черговим відтворенням безіменних могил, насильством, вбивствами. Я не згодна з цим. Світ поки неможливий без війни, але я не згодна з цим.