Це серія малюнків, яку я почала за три місяці до повномасштабного російського вторгнення. Я розмірковувала про слабкі жести спротиву з боку людей, які залишилися на Донбасі, як-от сумлінна робота на приватних ділянках землі на окупованих територіях. Це є останні зони, де місцеве населення все ще має певний «контроль». Наскільки взагалі щось не ефектне може бути ефективним? У ці воєнні дні, коли я мрію про повернення Донбасу до українських територій, я думаю про всі ті неконтрольовані процеси розростання, в’янення, розкладання, загоєння чи жахливі мутації, які відбувалися там за останні вісім років.
Метафори росту, трансформації і метаморфоз є ключовими для мене, тому що чим довше я залишаюся далеко від дому, тим менше я знаю, що там насправді відбувається.
Я не знаю, як змінюються та змінюють все навколо видимі й невидимі наслідки війни. У мене постійне відчуття, що там повсякчас щось відбувається. Щось повільне і таємне, зовсім невидиме нашому оку, як коріння в саду.
Раніше одним із моїх головних моментів у цьому проекті була втрата суб’єктивності, яка перетворювала людей на окупованих територіях (і мене, що переїхала в Україну) на пасивних учасників та спостерігачів подій. Почуваючи себе безпорадною, я багато думала про сценарії, де роль людини виявляється другорядною. У той же час природа і нелюдські створіння можуть впливати на хід подій і, можливо, навіть приводити до щасливого фіналу. Рослини, які я намалювала, мали раніше невідомі властивості і могли повернути голос, зцілити політичну сліпоту або навіть вилікувати нечутливість. Ці властивості мені більше не потрібні. Я бачу, що повне вторгнення Росії майже знищило початковий сенс роботи і повністю змінило мій досвід пасивної спостерігачки. Неймовірна сила, зв’язок, причетність та солідарність українських діячів культури та всіх співгромадян загалом набагато міцніші за будь-яку кореневу систему.